Connect
To Top

ВАВІЛОН – рецензія на фільм

«Вавилон» впаде, і це варто побачити: яким вийшла нова картина з Піттом та Роббі

В український прокат виходить стрічка “Вавілон” режисера Дем’єна Шазелла (“Ла-Ла Ленд”). І, ймовірно, це найкращий подарунок для кіноманів цієї зими.

“Вавілон” – це кіно про кіно. Екстер’єр – Голлівуд 20-х років минулого століття. Золота ера розквіту німого кінематографа у США, епоха «мовчазних» зірок. Атмосфера тотального бардаку та пияцтва на знімальному майданчику, в метушні якої народжується чудова пригода на екрані, передана Шазеллом ідеально. Все це приправлено яскравою іронією та гумором (далеко не завжди тонким).

Окрема повага касту «Вавилона». Після відвертого провалу «Амстердама», напханого суцільно одними зірками, проект «Вавілон», який зібрав під дахом своєї вежі Бреда Пітта, Марго Роббі (з того ж таки «Амстердама»), і навіть людину-дружелюбність Тобі Магуайра, міг так само вистрілити у «молоко». Але цього на щастя не сталося. За зірковими акторами тут не прихована погана історія. Навпаки, «Вавилон» розповідає пронизливу історію молодості, надій на причетність до «великого» пристрасті. І пристрасть ця у всіх героїв одна – кіно!

А зіркові актори лише вміло допомагають розповісти цю історію. Справді, кому як не Бреду Пітту зараз іронізувати на тему Голлівуду.

У картині Пітт грає актора Джека Конрада – зірку в амплуа героя-коханця кіноепохи 20-х. Конрад багато п’є, у нього багато жінок, він до чортиків самовпевнений, але яка б божевільна вечірка минулої ночі не обвалилася йому на голову, перед об’єктивом плівкової камери він перетворюється на супермена, коли і супермена ще не вигадано. А все тому, що Конрад не мислить свого життя без кіно, а іноді навіть потай відвідує кінотеатри, де крутять картини за його участю.

Неллі Ларой (Марго Роббі) – така сама як Кондрад: впивається на вечірках, страшенно самовпевнена і амбітна. З однією лише відзнакою – вона ще не у світі кіно, як Конрад, але пристрасно бажає в ньому опинитися. І так само не мислить свого життя без кіно.

Безпосередньо сюжетні лінії Конрада та Ларою у «Вавилоні» ніяк не пов’язані, але спільне у них те, що залежність від зйомок, ніжних круасанів на знімальному майданчику, коханні і навіть ненависті глядачів – спочатку піднімає їх до самого неба, перетворюючи на зірок, а потім безжально обрушує на землю, як цегла Вавилонської вежі. Нащадки ж подивляться все це у кіно, і лише засміються, хоча акторам, котрі творили у той час, хотілося б гірко заплакати.

І причина цієї туги така сама, як і тисячу років тому – різниця мов. У випадку з «Вавилоном» – кіномов, адже каталізатором трагедії у стрічці став перехід від німого кіно до звукового. І якщо тримати цю метафору режисера протягом усього фільму в голові, то смак від «Вавилона» стане ще вишуканішим.

Але у самого «Вавилона» як фільму з кіномовою все на рівні. Так як це кіно про кіно, то Дем’єн Шазелл буквально викупався в кожному з класичних жанрів. Картина є полотном, склеєним зі шматочків сцен, і кожна сцена – данина окремому жанру. Є тут і класична love story, комедія, фільм-переслідування, міська трагедія і навіть хорор (за що окреме спасибі Тобі Магуайру).

Ну і звичайно музика! Адже «Вавілон» зробив автор «Ла Ла Ленда» та «Одержимості» (премія Оскар за найкращий звук). Головна мелодія фільму спочатку вибухає шаленим африканським ритмом, але в міру розвитку сюжету трансформується в мінорну тему, що давить, обрушуючись какофонією в оркестрову яму звуків у самому фіналі. Все це в симбіозі із соковитою картинкою, адже сцени божевільних вечірок у маєтках кіновертів знято з такою увагою до деталей та загальної атмосфери, що у «Вавилон» можна закохатися ще й очима.

Як підсумок, «Вавілон» – це неймовірно успішна новинка зими, якій сміливо можна було б віддати 9 Оскарів із 10.

КОММЕНТИРОВАТЬ

РЕЦЕНЗІЇ